ІННА

Я дивлюся на фотки своєї мами і бабусі приблизно у 30-річному віці, бачу їхні риси в собі й починаю собі подобатися

Я – донька своїх батьків, онука своїх бабусь й дідусів. І це не змінюється з віком.

 

Я люблю природу. Якщо казати, хто я, – то це точно не в першу чергу про професію. Це більше про відчуття світу, про емоції, про близьких, про друзів.

 

Коли мені було 16, мала чіткий план, що я вийду заміж у 24, першу дитину народжу у 27. А тут мені “бац” – і 30. Усе пішло не за планом. Може, я навіть живу не там, де б хотіла.

Але 30 років – це про вік, коли я знаю, чого хочу, я знаю, хто я. У мене є впевненість і спокій, на відміну від 25. Я перестала істерити, почала більше цінувати людей, з якими спілкуюся. Для мене стало важливо, щоби небайдужі мені люди були здоровими.

 

Мій дід Міша, на жаль, рано пішов із життя, але спогади про нього лишилися дуже класні. Коли я була малою, він підкидав мене на руках, приносив мені цукерки “Білочка”. У якийсь час свого життя я перестала любити “Білочку”, довго не їла цих цукерок. А потім мама нагадала, що це дідусь завжди приносив їх мені. Тоді я зрозуміла, чому перестала любити “Білочку” – я сумувала за дідусем, якого не стало.

 

З приводу своєї зовнішності іноді жартую, що у мене зовсім немає губ. Дуже радію, що десь у 26 років в мене не вистачило грошей їх накачати, а зараз вистачає розуму цього не робити.

 

Я дивлюся на фотки своєї мами і бабусі приблизно у 30-річному віці, бачу їхні риси в собі й починаю собі подобатися. Я – це ж не тільки я, це мої бабуся з дідусем, мої тато з мамою. Ці люди дуже багато зробили для того, щоби я була такою, яка зараз є. Тому якось штучно себе змінювати – це занадто.

Я “така-собі” 30-річна: з одного боку почуваюся на 30, а з іншого – абсолютно ні. Ще ж стільки всього попереду

У 30 спокійніше почала ставитися до того, що скажуть інші. Для мене важливо, щоб мені подобалося те, що я бачу у дзеркалі.

 

Я думаю, що найважливіша подія в житті кожної жінки – народити дитину. Як мінімум одну, а краще – більше. Ця подія зі мною ще не сталася, і я ще не зустріла того чоловіка, з яким би мені хотілося мати дітей. Колись думала, що зустріла, але виявилося, що ні.

 

У 30 років ти стаєш людиноцентричним – це водночас і страшно, і класно.

 

З віком обов’язків стає більше, але треба вміти зсувати цей баланс і себе ставити на перше місце.

 

Я люблю яблука абсолютно всі – зелені, червоні, жовті, солодкі, кислі.

 

Дуже мені подобаються маленькі червоні солодкі яблука з нашого сільського садка, де проходило моє дитинство на канікулах. Вони хоч і дрібні, але дуже смачні. У них особливий аромат і великі червоні квіти навесні. Якось сфоткала, як вони цвітуть, а восени віднесла майстру тату і показала, що саме таке зображення хочу. Так у мене з’явилось перше татуювання.

 

Часто люди кажуть, що навіть якби мали можливість повернутися в минуле, залишили б усе, як є. Але в мене є одна річ, яку якби могла, я би виправила. У моєму житті батьки і брат набагато раніше, ніж я, розуміють, що я зустрічаюся не з тими чоловіками. Але я їх ніколи не слухаю, а потім шкодую про це. От їх варто би було почути раніше. Особливо, коли я так потрапила в одну історію на 4 роки. Це було забагато.

Важливо якомога частіше відвідувати батьків. Коли мені треба якась підтримка, я їду додому

Моє бажання на наступні десять років, на перший погляд, матеріальне, але насправді зовсім ні. Я хочу будинок. Щоби в цьому будинку жили як мінімум 2 коти, собака і діти. Звісно, діти неможливі без пари. Сподіваюсь, із кимось ми станемо один одному підтримкою та опорою.

 

Я відчуваю себе років на 20. Часом я так і виглядаю – у мене буває питають паспорт в магазині, коли купую алкоголь. Я “така-собі” 30-річна: з одного боку почуваюся на 30, а з іншого – абсолютно ні. Ще ж стільки всього попереду. Ціле життя!

 

Навіть якби мала можливість, я би не змінювала свою професію. Я – медійниця, працюю на Суспільному. Навіть незнайомці це одразу помічають. Із таксистами, із сусідами по сидіннях у поїздках те саме – майже одразу питають, чи не журналістський у мене диплом. Тому що зазвичай я багато говорю.

 

Моя робота – це свого роду опора. Я незмінно працюю на тому самому місці уже майже 10 років. От і виходить, що переїжджаєш з квартири у квартиру, люди з’являються і йдуть, а робота – якір. Він є, я у ньому впевнена.

 

Важливо якомога частіше відвідувати батьків. Коли мені треба якась підтримка, я їду додому. Коли батькам потрібна від мене допомога, я теж цього не ігнорую.

 

А ще дуже важливо - не відкладати хороші ідеї та плани “на колись”.